Тут могла б бути ваша реклама - Оксана Стефанівна Забужко

претензії, постраждай трохи й ти: час було й тобі, по сороківці, відкрити, що не всі ми «промокашки» або, в кращому разі, «мишачі кохання», вибачай, але я вмію грати – тільки по-крупному, і коли вже не коханням – не-мишачим: справжнім! – то в усякому-будь разі, ніколи й ні в чім – не «промокашкою»: волію бути наждачком-с), – тої першої ночі, чи не тоді, на прибутній хвилі піднесення, зародився в ній десь усередині глибоко схований ледь іронічний, просмішкуватий холодок: блядка і блядка, з усіма приналежними атрибутами, мов якийсь сторонній сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з’ясувалося, невдатна блядка!), – але ж ми, блін, таки недарма рєбята з крутим творчим потенціалом, нам раз плюнути – перетворити невдатну блядку на трагічну любов, довівши себе, по дорозі, до цілком суїцидального стану, – тільки по дев’ятьох (атож, дев’ятьох!) місяцях, в іншій країні й на іншому континенті, в ніч останньої сварки в кімнаті закинутого в міжгір’ї мотелю, – спершу тупцялись, курячи, на дерев’яній галереї, борюкалися стишеними, щоб нікого не збудити, голосами, далі прошкували – вже на повну гучність, ніби підняття голосу автоматично запускало в хід і ноги, – через паркінґ-лот, між полискуючих проти місяця тюленячими боками автомобілів, зупинка – протистояння, очі в очі – спалах! – шабельний зудар! – і от, розвернувшись, він біжить через усе подвір’я назад до кімнати пакувати речі, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, ніжками, немов воскова, фігурка, – в ньому вже ґвинтом ґондзолилась – аж, здавалось, чути було, як скрегоче, – сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, «люди не сказали» (ех, матушка провінція, як зітхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рідного ґрунту, перенесла через океан і покинула, оце, скажуть, кобіта! і тому, завдавши на плечі поспіхом напханого барахлом дорожнього мішка («Губочку свою не забудь», – подавала вона, наспівши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тільки й розмовляв із нею останньо: «Завтра лечу додому! Дякую за Америку!» (хихикнула в душі, хоч і не до смішків було, прекрасно знаючи, що нікуди він не полетить, що до завтра-позавтра – творча ж особистість! – винайде собі якусь нову, не пов’язану з нею версію свого тут перебування, і так воно й сталося), – він попер у ніч – дві з половиною милі! з речами! – до тої осоружної майстерні (чи ж вона хоч відчинена поночі, чи так під кущиком там, пришелепок, і просидить до рана?), – ось тоді, зачинивши за ним двері зі змішаним відчуттям не-до-кінця-зіграного спектаклю, вогняного шворня «як-же-його-жити-далі», встромленого в мозок, і тим розтрушеним по тілі лихоманково-нудотним дрожем, що не пересідався вже понад тиждень, – ніби й справді була механічною лялькою, в якій усі коліщатка-шрубики поз’їжджали з пазів, так що ковтати могла тільки рідку страву, а спати кілька ночей поспіль не могла взагалі, – обернувшись до дзеркала, угледіла в ньому – проступив, підступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з’їденої помади! – той самий зимнувато-іронічний (блядка і блядка…), відчужений посміх: оце-то сюжет! – прочитувалося з цього посміху, – мать його за лапу, ну й сюжет…

І тої ж ночі, щойно зосталася сама (попустило!), їй, уперше за цілий час від його приїзду, приснився справжній сон: попервах, ще на переході межи сном і явою – як він ото відходить від неї похилою кладкою вділ, потім навалився тісний еротичний кошмар: невидимі руки, багато рук пестили її звідусіль – настійно, гаряче, душно, і треба було зібрати всі сили, щоб випручатись, – і опинитися у величезній, з високим, як оперні залаштунки, склепінням, лунко-порожній залі, сям-там по-конструктивістському позаставлюваній, наче теж театральним реквізитом, – недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап’є-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефі височів подіум, і звідусюди зліталася зі свистючим шелестом крил і плащів і мостилася по всіх тих підвищеннях Шляхта Тьми, – мелькали чорнострої, бічним зором вона розгледіла порослі кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кігтями, вчеплені у виступ стіни, але головну її увагу прикувала височенна – аж лиця не розгледіти! – вбрана в чорну сутану постать на подіумі: чи не сам Князь, подумалось, об’явилися? Було аніскілечки не страшно – попри зовнішню ефектність, демонічне збіговисько не несло ніякої виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби, і до неї було наставлене цілком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, – і, походжаючи по заповненій ними залі з кінця в кінець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос «Отченаш», а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьої пари і відлітали геть із піротехнічним сичанням, – тільки здоровенний кіт, обернувшись неоново-синьою тінню кота, ще скакав якийсь час із постамента на постамент, доки врешті здимів, та ще один захеканий ґном – з чорними крилами, в лижній шапочці ковпачком і з простацьки-вилицюватою (ніс бульбою!) круглою фізіономією – прилетів, опізнившись, не второпавши, що до чого, сікнувся до неї: «Що, ще не починалось?» – спеціально для нього вона ще раз повторила «Отченаш», і він, трохи поогинавшись, мовби для годиться, і теж якось нестрашно понаскакувавши на неї, мусив, нічого не вдієш, і собі зробитись неоново-синім клубком і, хвацько свиснувши, відлетіти. В тому сні вперше дихнуло полегкістю – вона ніби вернулась до себе, і, сама-одна в спорожнілій залі, не подумала – зрозуміла: значить, несерйозно це все – нащот самогубства. Ще несерйозно.

Леді й джентльмени, мені трохи мулько зачіпати цю тему, – розуміється, вона надається радше для проповіді, ніж для солідного наукового виступу, і я вже бачу, як, один по одному, ви залишаєте аудиторію, саркастично підібгавши вуста: crazy stuff,[61] типовий Slavіc mystіcіsm, грюкають відкидні сидіння, – одну хвилиночку, я прошу ще тільки хвилиночку уваги, в мене навіть, комільфотности ради, цитата осьо наготована – перепрошую, що не з Дерріди, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому він залишив небеса, він відповів, що хотів бути автором.

Леді й джентльмени, в цій країні, котра від початків була людським творивом і де авторство кожної людини над власною судьбою є підставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: літня пара мільйонерів, Брауни – Річард, 79 років, і Гелен, 76 років, – отруїлася чадним газом у себе в гаражі, попередньо записавши цілий маєток – 10 мільйонів доларів, неабищицю! – на християнське доброчинство, а друзям розіславши пояснювальні листи: обоє тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирішили, замість безпотрібно тринькати загарований упродовж життя статок на лікарів та медичну обслугу, ліпше допомогти молодим людям ставати на ноги, – чи їх також